Перші практики з документами або передумови народження знань про документ

Автор: Валентина Василівна Бездрабко доктор історичних наук (Київський національний університет культури і мистецтв)

Сучасна наука тяжіє до філософського осмислення еволюції наукового знання. Пошуки найефективніших методологій переконують у доцільності міждисциплінарних підходів за умови високої дослідницької культури. Дедалі частіше перевагу віддають культурологічному підходу, визначаючи його зміст як уведення знання в контекст сформованого культурного типу тієї чи іншої епохи в усіх її проявах: умонастрої суспільства, стиль мислення, психологічне середовище, мистецтво, література, мова, наука тощо.

Проблема "знання / наука – епоха" не є новою. Утім, якщо взяти до уваги новітні документознавчі дослідження, то з-поміж них знайдеться обмаль таких, про котрі можна було би відгукнутись як про ґрунтовні ретроспективні спроби осмислення еволюційних змін науки про документ, репрезентацію різних моделей її розвитку, глибоке осягнення науково-пізнавального процесу – поступального руху до "істинних знань". В українській історіографії документознавства на особливу увагу заслуговує монографія С. Г. Кулешова "Документознавство: Історія. Теоретичні основи" [12]. Це чи не єдиний випадок, коли наголошено на теоретичному осмисленні історії накопичення емпіричних знань про документ та їх початковій диференціації. Дослідження побудоване на розумінні особливостей різних форм знань, умов і закономірностей їх розвитку, залежностей між практикою і наукою, важливості тривання розвідок, що спонукають студіювати, дбати про новітній досвід, а потім із нього творити здобутки інших форми і змісту.

Перші практики з документами або передумови народження знань про документБагаторічні досліди С. Г. Кулешова, виважені раціональними міркуваннями, дозволили зробити важливий висновок про те, що від початку документальна фіксація інформації "мала певні жанрові характеристики, а дискретний носій – конкретну орієнтацію на використання його як об’єкта, який при- значений тільки для зберігання і передавання … інформації" [12, 7]. Таке спостереження дає підстави для наступного твердження: усвідомлене ставлення до документів як до об’єктів, спеціально призначених для фіксації інформації з метою її збереження та передачі у просторі і часі, могло сформуватися лише за умови наявності початкових емпіричних умовиводів про них [12, 5]. Отже, витоки знань про документ варто синхронізувати з появою його самого.

Наразі не існує однозначного пояснення чинників виникнення феномену людської цивілізації – документа, рівно як і версії тлумачення початкового його змісту. Про первинний намір тих, хто започаткував фіксування інформації на стабільному матеріальному носієві, дискутується чимало. Диспути збіглись у часі зі зростанням наукового інтересу до документа наприкінці ХІХ–ХХ ст. Учені не продемонстрували одностайності стосовно першопричини появи документа, поставивши під сумнів можливість виявлення історичного переслідування мети документування в тому випадку, якщо тодішні наміри роз’яснювати, керуючись сьогоденними практикою та досягненнями теоретичного пізнання.

Бажання з’ясувати чинники виникнення документів часто супроводжується порушенням ознак формальної логіки, коли умови їх появи підміняються факторами. Так, виникнення письма, як альтернативи тривалому існуванню усної культурної традиції, з метою компенсації недоліків живого слова, як засобу комунікації, стало умовою появи документа, а не причиною, про що йдеться у працях фундатора документознавства К. Г. Мітяєва [15]. Це, в свою чергу, могло унеможливити користування нею, якщо б величезні документальні потоки не одержали бодай примітивного зразка упорядкування, систематизації. Подібні практичні експерименти змінили характер мислення, поклавши початок логіці й науці [21, 154].

Народження документальної форми фіксації інформації припадає на ІV–ІІІ тис. до н. е. [12, 6], а за місцем першого вияву належить найдавнішим суспільним утворенням в історії людства – державам східної цивілізації. Географічно під "давнім Сходом" розуміють країни, що розкинулися на величезному просторі, на західному краї якого знаходиться Єгипет, а на східному – Китай і Японія [6, 59]. За природними умовами (клімат, винятково зручні умови обробки землі, велика кількість корисних копалин, дикорослих злаків, придатних для культивування, тварин, що піддавались одомашненню, тощо) саме цій частині ойкумени на тривалий час судилося стати найбільш сприятливим ареалом проживання та господарської діяльності людства [5, 14]. Ускладнення й збагачення трудової й соціальної практики каталізувало накопичення досвіду, розширення кругозору, раціональне сприйняття й пізнання дійсності. Це породжує абстрактне мислення й застосування загальних понять і систематизацію явищ.

Досліджуваний О. П. Рифтиним документальний корпус Межиріччя дозволив довести їх ранню змістову специфікацію (залежно від видової категорії) – ще від часів Шумеру та Вавилону. Переважна більшість письмен Межиріччя, що дійшли до нашого часу, це публічні та приватноправові акти, а також релігійні, літературні, навчальні тексти [2, 33]. Усвідомлення значення документів як акту влади, посвідчення права власності надало їм особливого статусу, а правнича практика не просто підтвердила це, але й сформувала ті аспекти документної інформації, що суттєво впливали на характер правових відносин. Таким стало належне оформлювання документа, в т. ч. і наявність необхідних засвідчувальних елементів.

Найпоширенішим способом підтвердження інформації були відбитки вирізьблених із каменю чи мушель штемпельних і циліндричних печаток [13, 44–45; 16, 24–26]. Зазвичай вони виготовлялись із лазуриту, аметисту, онікса, агату чи інших видів каменю або ж із слонової кістки чи склоподібної пасти і містили сцени життя світського або релігійного змісту, символічні зображення, тексти різної тематики [8, 111–112]. Багато печаток за рівнем майстерності виготовлення справедливо можуть вважатися мистецькими творами.

Переслідуючи мету убезпечення документної інформації від спотворення, було започатковано інститут свідків укладання документів, виготовлення їх копій, дублікатів, "нотаріальне" оформлення доказів [2, 24; 13, 41]. Наприклад, близько 2000 р. до н. е. датується вавілонський закон про укладання угод, що чітко регламентував хід і оформлювання ділової операції, зокрема і те, яким чином вона мала бути "зафіксована і "підписана" сторонами і свідками" [13, c. 39]. Письмове закріплення факту правової дії передбачало виготовлення двох ідентичних екземплярів документа, один з яких зберігався в архіві, інший – в особи-фігуранта справи. Додаткові запобіжні заходи щодо збереження інформації були спрямовані на унеможливлення фальшування документів.

На розвиток близькосхідної цивілізації значно вплинуло поширення освіти, що відбилось у появі навчальних осередків, літературних дискусій і полеміки та, найголовніше, особи, обізнаної в багатьох галузях знань. Окремо варто сказати про існування центрів підготовки "універсального типу вчених", за висловом С. Н. Крамера, – писарів [13, 39]. Спеціальні школи для систематичного навчання читанню і письму були настільки розповсюдженим явищем, що деякі дослідники вказують на наявність у ІІІ тис. до н. е. мережі таких освітніх, літературних осередків, які, виконуючи суспільне замовлення, займалися підготовкою професійних писарів [10, 18]. Слухачам шкіл викладались курси, спрямовані на розвиток широкого кругозору і формування вмінь, навичок роботи з документами. Проте, на думку вчених, для ранньої історії держав Месопотамії невластиве виокремлення в особливий штат фахівців, котрі вміли укладати документи. Так само в історичних джерелах не зустрічаються лексеми, які б означали особу, що займалася документуванням [18, 71]. Це пояснюється, передусім, слабким суспільним розвитком.

Поступово в умовах розвитку управління, як невід’ємного чинника існування держави, соціальний авторитет писарів зміцнюється. Писарі існували при певних закладах, фамілії чи осібно займалися "діловодною" практикою, як особливим ремеслом. Формується диференціація функційних обов’язків працівників канцелярії, що так само, як і інша структура установи, поступово революціонізувала [18, 297–298]. Імовірно, мало місце усвідомлення жанрово-видової відмінності документів, що народжувалися в різних закладах.

У Давньому Єгипті так само існувала палати письма, де укладалися документи, а також спеціальні школи, палати, зали письма, де навчали складати документи, що передбачало студіювання майбутніми писарями граматичних, літературних, математичних, географічних, історичних, правових, інших знань. Навчальний процес забезпечувався відповідними словниками (у т. ч. і іноземних мов), палеографічними довідниками, посібниками, які формували вміння і навички роботи з документами (наприклад, папірус Карлсберг ХІІ "Пояснення використання знаків, пояснення труднощів, розкриття прихованих речей, пояснення темних місць …" (ІІ ст. н. е.) [9, 66–69].

Погодьмося з С. Г. Карпюком у тому, що про писарів Близького Сходу написано десятки досліджень, а твердження про їх місце і значення в історії Дворіччя та Єгипту не вимагають солідних обґрунтувань [7, 161]. Натомість питання ролі писарів в історії давніх Греції та Риму залишається мало розробленим, хоча перші тематичні розвідки датуються ще кінцем ХІХ ст. [23]. Останні за часом появи студії підтвердили висновок учених про появу писарів у період тиранії, проте про їх функції можна судити лише гіпотетично [7, 161–162]. Документально підтвердженим є факт, що вже в VI ст. до н. е. з-поміж афінських посадових осіб траплялись писарі, секретарі – grammateis. Їх обов’язки достеменно не були визначені науковцями, утім не викликає заперечення повноваження укладати документи та стежити за видатками посадовців. Відомим історичним фактом є поширена практика оприлюднення писарями змісту документа народним зборам.

Писарі складали особливу соціальну верству, що формувалася за виборчим принципом і мала упереджувати "спадкову спеціалізацію". Хоча "великих візирів" із еллінських секретарів не вийшло, утім упродовж ІІ–І ст. до н. е. повноваження писарів "вийшли" за межі звичних обов’язків і їм доводилося наглядати за багатьма надзвичайно важливими полісними проектами, здійснювати комунікацію між міською общиною й імператорською адміністрацією, розподіляти відзнаки тощо [7, 166]. За часів Риму канцелярія як структурна одиниця адміністративної установи набуває виняткового статусу. Ідеться про чітке окреслення її функційних повноважень і призначення, вимог до кадрового складу, засад відбору на тимчасову чи регулярну (постійну) державну службу, права й обов’язки службовців [17, 60–61].

Важливими еволюційними утвореннями розвитку інституту документа стали храмові (або жрецькі), палацові (царські), приватні архіви, архіви міських общин, республік і бібліотеки (архівибібліотеки) [1, 6–10], які "виросли" зі звичайних "складів". Існували архіви також при різних закладах і установах, де зберігалася поточна документація. Поширеною і небезпідставною є думка про початкове спільне зберігання канцелярських документів і книг. Існує безліч археологічних і мовних підтверджень цьому. Німецький дослідник Й. Папрітц, коментуючи тему архівів Месопотамії, звертає увагу на те, що тоді не існувало archives historiques чи Archivgut (архів історичний), а були лише Registraturgut – канцелярські архіви [25, 17]. Надходження до архівних сховищ відбувалося через передбачені правом приписи обов’язкового зберігання окремих видів документів, а також завдяки їх добровільному депонуванню приватними особами [2, 44].

Організаційні засади архівної справи в давній Елладі є типовими і схожими з тими, які набула давня східна цивілізація. Якщо про архіви крито-мікенської епохи судити складно, через обмаль археологічних слідів, то в наступні століття, особливо в період класичної античності, їх історія простежується чіткіше [1, 17]. Відмітимо наслідування заходів, спрямованих на комплектування, зберігання, забезпечення користування архівними документами. Чіткіше розмежовувалися функції архівів полісу й окремих храмів. Примітним є побутування методичних праць, що трактували відмінності між документами-оригіналами і копіями, пояснювали їх юридичну силу та порядок виготовлення, убезпечення від фальшування, захист інформації [1, 16].

Розгалуженою була мережа архівів у Римі, особливо на момент його найбільшого розквіту – ІІІ ст. н. е. Складний бюрократичний апарат управління, інтенсивна законодавча діяльність уряду, широкі міжнародні політичні і торговельні зв’язки, зростання крупної приватної власності й пов’язані з нею правові відносини породжують великий обсяг документації, що актуалізувало розвиток архівної справи. Відмітимо наявність спеціалізованих архівів: архів понтифіків зберігав документи цивільних правовідносин, архів феціалів – акти зовнішніх зносин, архів авгурів і гаруспиків – документи релігійного змісту тощо.

Крім архівів, місцями масового зберігання документів виступали ще й бібліотеки. У музеї Пенсільванського університету зберігається найдавніший шумерський список книг (24 позиції; 2500 р. до н. е.), який американський шумеролог С. Н. Крамер назвав першим відомим бібліотечним каталогом людства [10, 216–219]. Складно судити про рівень розвиненості фізичного й інтелектуального доступу до документів, міру публічності архівів і бібліотек. Утім, на думку Е. К’єра, якщо навіть і існував відкритий доступ до книг чи архівних документів, то через суб’єктивні й об’єктивні чинники лише незначний відсоток населення міг скористатися цим правом [13, 93], для практичної реалізації якого слугувати інвентарні описи, каталоги й інші види довідкового апарату.

Найбільшою і першою системно укомплектованою бібліотекою Месопотамії була книгозбірня царя Ашшурбанапала, у якій зберігалися аннали, хроніки; тексти міждержавних договорів, законодавчі пам’ятки, управлінські документи; міфи, байки, епічні літературні твори; збірки граматичних прикладів і вправ, списки рецептів, звіти наукових досягнень тощо. Одиниці зберігання містили "бібліотечний штамп" з указуванням їх власника, тематично класифікувалися, а пошуки необхідного документа полегшували етикетки, на яких анотовано вказувався зміст. Якщо це було серійне зібрання, то тоді зазначалися назва серій і кількість табличок кожної серії [2, 53; 16, 17–18].

Часто бібліотеки перетворювались у потужні дослідні центри, оскільки мета їх функціонування полягала не тільки в надбанні та зберіганні сувоїв чи кодексів, але й проведенні дослідної роботи, спрямованої на встановлення оригінальності тексту, його коментування, переписування тощо. Важливою складовою діяльності бібліотек стало укладання довідкового апарату до одиниць зберігання, зокрема каталогів. Своєрідним зразком досягнень каталогізації бібліотек в епоху античності є каталог зі 120 сувоїв Александрійської бібліотеки, укладений батьком бібліографії Каллімахом – "Таблиці тих, хто проявився в усіх видах літератури і того, що вони написали…", які містили назви творів за науковими та літературними (проза (історія, риторика, філософія, медицина, право), поезія (епіка, елегія, лірика, трагедія, комедія)) категоріями. Книгоопис Каллімаха охоплював записи про автора, список його праць, короткі біографічні дані, назву рукопису, перший рядок (для ідентифікації) твору і загальну кількість строф та інші ідентифікаційні елементи, що конкретизували одиницю зберігання. Крім інвентарно-каталожної форми роботи з бібліотечними документами, поширеним видом діяльності було "копіювання" книг і тлумачення текстів. Для цього при бібліотеках існували школи переписувачів, перекладачів, які розробляли й удосконалювали прийоми герменевтичної критики текстів. Так було з бібліотеками Птоломеїв, Атталідів (ІІІ–І ст. до н. е.) та ін. царських фамілій.

Отже, інтелектуальні "домагання" громадян давніх близькосхідних й античних держав, професійні потреби правників, державницькі інтереси можновладців, зацікавленість у захисті власності приватних осіб, інші обставини утвердили в давньому суспільстві цінність особливих місць зберігання документів, спонукали усвідомлено дбати про документальну спадщину попередників і сучасників.

Важливе значення для утвердження статусу документа мала юридична практика. С. Н. Крамер зробив висновок, що закон і правосуддя в Месопотамії були основоположними практичними і теоретичними поняттями, адже "археологи знайшли тисячі глиняних табличок з усякими юридичними текстами: договори, угоди, заповіти, векселя, розписки, судові постанови", а "учні старших класів чимало займалися вивченням законів і сумлінно опановували важкі, специфічні юридичні формули, а також переписували зводи законів і судові рішення" [10, 32].

Чинники походження права, економічні та соціальні передумови його формування, фактори еволюції змісту норм, типові правові інститути – теми добре досліджені істориками права. Їх ставлення до історії права найдавнішого періоду побутування людства доволі своєрідне. Ідеться про те, що розвиток права в Межиріччі відбувався без запозичень, оскільки давня близькосхідна цивілізація позбавлена можливості звернення до досвіду попередників позаяк відсутні такі. Окрім цього, тисячолітній розвиток Месопотамії характеризується відносним спокоєм, відсутністю втручань ззовні, а отже, й правових реформ за іншим зразком.

Специфічні матеріальна основа документів, відсутність органічних барвників, фарб чорнил, природні умови сприяли "довгому життю" сотням тисяч юридичних документів. Дослідник Передньої Азії І. М. Дьяконов уважав, що перші юридичні документи не мали чітко розробленого формуляру, відрізнялися різночитанням, відсутністю вживання єдиної термінології [3, 46]. Недовершеність окремих позицій створення чи контролю за виконанням документів детермінувала умови, які живили необхідність удосконалення їх форми, змісту та були темою особливого інтересу тих, хто прагнув довизначити процесуальне судочинство, конституював право, закріплюючи прецеденти і подаючи їх через відповідні конструкції вербально фіксованої інформації.

Більшість правових документів, які дійшли до нашого часу, відзначаються скрупульозним оформленням, споряджені суттєвими списками свідків їх укладання, печатками і "конвертами", що, як відомо, запобігало фальшуванню інформації [20, 9]. Дослідження політичного, економічного життя месопотамського суспільства, а також особливостей культури, соціальної психології, релігії, доводять факт незначної участі його громадян у правовій практиці, що й пояснює зосередження юридичних документів в архівах вузького кола осіб. У цілому правові джерела Месопотамії поділяють на три крупні групи: пам’ятки матеріального права, тобто закони, "судебники", офіційні і приватні кодифікації; пам’ятки правової практики (контракти, судові протоколи, рішення, царські пожалування) та пам’ятки правової доктрини (трактати, підручники, довідкові посібники, спеціальні твори тощо). Студіювання документів доводить складання системи первинних знань про правові акти, що й підтверджують "практичні частини" документів, збірки зразків їх оформлювання. Згадані довідники містили також зібрання шаблонів юридичної термінології (інколи з додаванням синонімічних рядів) та специфічних мовних зворотів, які часто подавалися різними мовами (наприклад, "Шумерські сімейні закони", "Правила про відстрочку" та ін.) [11, 44]. Ретельне вивчення правових пам’яток доводить раціонально виважене слідування писарями порад їх укладання, що засвідчує "обережність" уживання рекомендованих приписів із метою не тільки уникнення встановлених правил, але й усвідомлення їх значення, опосередковано – важливості документа.

Відкриття в 1901 р. французькою археологічною експедицією поблизу м. Сузи зводу законів вавилонського царя Хаммурапі, ґрунтованого на попередньому досвіді людства [19, 32], ознаменувало не тільки початок нового етапу у вивченні вавілонського суспільства, але й права давнього Сходу загалом. Упродовж ХХ ст. закони Хаммурапі стали чи не однією з найулюбленіших тем дослідників історії держави і права Передньої Азії ІІ тисячоліття до н. е. Встановлено, що закони Хаммурапі регулювали різні сторони внутрішнього і зовнішнього життя суспільства (економічна, політична, культурна сфери), а також його членів. Правовий акт містив чітку вказівку на статус документа як засвідчення певного факту чи обставин справи. Так, вирішення комерційних операцій будь-якого масштабу мало обов’язково супроводжуватися "документом із печаткою" і наявністю свідків [22, 99].

Видаються надзвичайно цікавими студії О. П. Рифтина, що стосуються давніх вавилонських документів ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е. [16] Посилаючись на зразки зарубіжної історіографії, учений явив одні з перших у російській науці студії про документацію Вавилону. Визнаючи нескінченість пізнавального процесу, автор зупиняється на найважливіших аспектах вивчення документа, які умовно можна об’єднати в такі інтегральні частини: загальні відомості (походження, значення, назва), зовнішня (матеріал, форма) і внутрішня (письмо і мова, схема тексту) характеристики; обставини функціонування й зберігання. Об’єктами дослідження стали адміністративні й юридичні документи епохи першої вавилонської династії (1894–1595 рр. до н. е.), зміст яких засвідчує доволі високий ступінь розвитку системи права, його технологій, правових відносин у суспільстві. Це, на думку О. П. Рифтина, є результатом бурхливого розвитку економіки, зокрема жвавого і широкого обміну товаром між окремими містами, регіонами держави, чисельних кредитних фінансових операцій – процедури займу, практики відчуження майна та інших цивільних дій, пов’язаних і не пов’язаних із майном [16, 12–13]. Документ виконував диспозитивну функцію, тобто його укладання було необхідною умовою здійснення більшості правових дій, їх легітимності. Існування вимоги письмово фіксувати умови угоди пов’язано з тим, що вже тоді документ став одним із найважливіших доказів у судовому процесі.

В епоху античності міцніє традиція ставлення до документа як доказу, свідчення, що в довершеній формі продемонстровано римським правом [14, 537]. Класичний період його історії розпочинається за часів ранньої Республіки (І ст. до н. е.) і знаменується серйозними зрушеннями, викликаними виходом юриспруденції зі сфери відання понтифіків, реформою судочинства, зокрема введенням т. зв."формулярного процесу". Право перетворилося в окрему галузь суспільної практики, займатися якою було вельми почесно. Віднині юристам належало складати різні "формули-документи", що містили відтворення можливого протікання слухання справи в суді і варіанти рішення. Документи залишаються важливим аргументом ствердження певних факту чи обставин у правовій практиці. Хрестоматійним прикладом є судовий процес проти намісника Сицилії Г. Л. Верреса. Марк Туллій Цицерон, представник звинувачувальної сторони, вибудував систему доказів, посилаючись на скрупульозно скопійовані документи намісницької канцелярії (зокрема, касово-прибуткові книги), вдало розкривши факти їх підробки і фальшування [1, 23].

 

Видатною пам’яткою, яка підсумувала багатовікову творчість античних правників, називають "Corpus juris civilis" ("Корпус цивільного права", VІ ст.) імператора Юстиніана. Корпус Юстиніана містив навчальні посібники зі статтями, присвяченими окремим видам документів, правилам оформлювання, особливостям їх застосування. Акцентуація зроблена на втраті легітимності будь-яких інших способів підтвердження цивільних правових відносин, окрім тих, що фіксувалися письмово [14, 590]. Кодифікація Юстиніана узагальнила розвиток права в Римі, явила високий зразок правової практики, стала потужним репрезентантом юридичної думки античності, об’єктом критики середньовіччя, джерелом становлення науки в новий час.

Вербальні способи фіксації певних правових стосунків, що виникали на рівні особа – особа, особа – держава, особа – установа, держава – держава, отримали письмову форму існування. Ділова активність урізноманітнила римську правову практику (адвокатура, нотаріат), а також види актів, які регулювали суспільні відносини. Фактором, що найбільше сприяв поширенню римського права на Схід і Захід, був нотаріат, адже саме "йому належало спрямовувати юридичні зносини на шлях нового права, прийти на допомогу необізнаним із непростими формами римського права і закласти в хиткому елліністичному праві міцний фундамент, на основі якого тільки римський суддя і міг визнавати правовідносини" [26, 4]. Зародок нотаріату як правового інституту одні дослідники вбачають у появі певної категорії осіб, які не перебували на державній службі та займалися своєрідним "вільним промислом" – складанням юридичних актів і судових документів, інші – в інституті суддів. Утім незаперечним є факт, традиція творення юридичної дійсності за допомогою послідовності певних "сценічних дій" – traditio cartae, наявності підписів авторів акта і свідків, слідування "точним формулам" змісту документів та подібні заходи, підказані правовою практикою, народжені давніми часами і зміцнені античністю, знайшли в римському праві остаточне усталення, продовжене і розвинуте завдяки теорії нотаріату Р. Пассагерія наступною епохою – середніми віками.

Проте, заради справедливості, коментуючи статус документа як письмового свідчення, слід зважати на поширену за часів античності практику добування доказів із "тіла", що особливо притаманно Давній Елладі. Ідеться про тілесні тортури з метою виявлення обставин справи, які вважались надійним шляхом до істини. Існування сталих процедурних норм і професійних "тортурників", мовних зворотів зі спеціальною термінологією допиту з тортурами переконують в укоріненні такої практики й перетворенні її в звичну правову норму. Свідчення, добуті тортурним чином, користувалися більшою довірою, ніж добровільні зізнання вільного громадянина, завдяки, по-перше, ймовірно, відсутністю іншої об’єктивної техніки доказів, а по-друге, сильний вплив грошей на "слова", що призводило до приватних випадків підкупу свідків, підробки документів, між тим, як висловлювання під тортурами раба представлялось істинним, дійсним і непідкупним [24].

Правнича практика послужила потужним джерелом накопичення й розвитку знань про документ. Ставлення до документа як доказу, свідчення певних обставин, факту чи дії вимагало гарантування достовірності інформації, оригінальності її носія. Проблема фальшування документів постає однією з найактуальніших для причетних до оформлення правовідносин та судочинства. Правникам належало на довгий час стати активними творцями юридичної теорії документа, що є однією з найпопулярнішою й донині.

За часів близькосхідної цивілізації й античності уперше продукуються конкретні знання про документ [5, 31]. Справедливим є міркування В. В. Ільїна й А. Т. Калінкіна про те, що йдеться лише про накопичення, збереження й поширення відповідних знань, які дозволяють оптимально організовувати життя суспільства й держави. Та факт їх наявності сам по собі не конституює науку. Для її утвердження необхідна спеціально організована діяльність одинаків і колективів, спрямована на виробництво нового знання [5, 31]. У випадку історіографічних коментарів стосовно розвитку сьогочасних знань про документ відзначимо формування лише емпіричних й емпірично-теоретичних спостережень, висновків, що базувалися на практиці роботи з ними.

Накопичення знань відбувається на тлі визнання номінальної єдності форми та змісту документа, послідовності процесів документування й документообігу. Тому перші дослідники прагнули виробити численні "коди" адекватної фіксації інформації на матеріальному носієві, вивчити природу та системи функціонування (наприклад, канцелярія, архів, бібліотека). Пріоритетним було студіювання інформаційної складової. Власне все, що С. Г. Кулешов називає "напрямами початкової диференціації знань про документ" (інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документи для представлення у вигляді згорнутої інформаційної моделі; жанрово-тематична диференціація документів; архівне зберігання; доведення оригінальності документів; аналіз (герменевтичний, текстологічний) інформаційної складової документа) [12, 12–13], ґрунтувалося на вивченні прагматичної, семантичної, семіотичної сутності документа через його текст.

Створення документів для виконання ними оперативної функції так само еволюціонує на рівні оформлювання тексту. Спочатку в основу документування інформації було покладено звичаєвий (традиційний) або ж випадковий (прецедентний) підходи. Подібність ситуацій породжувала схожість оформлювання документів на рівні тексту та форми його організації. Через елементарні емпіричні спостереження настає усвідомлення існування типової інформації для певного виду документів та такої, що кожного разу, залежно від її об’єкта, предмета змінюється. Виокремлення постійної і змінної документної інформації уможливило складання прообразів сучасних трафаретного і зв’язного тексту як форм уніфікації документів (до того ж, найрізноманітніших жанрів) [16, 20–21].

В епоху класичного та пізнього еллінізму значення уніфікації документів зростає. Показовими є старання понтифіків, котрим у Римі відводилася важлива роль консультантів із релігії та права. Консультуючи магістратів із законодавчих, судових і адміністративних питань, понтифіки вели записи характерних прецедентів і їх тлумачень (т. зв."коментарі"), а згодом стали складати формули – короткі резюме юридичної суті справи, якими мали керуватися судді при її розв’язанні. Обізнані в міжнародних відносинах понтифіки розробляли трафаретні тексти для дипломатичних договорів.

Як зазначалося вище, неабияка увага приділялася підтвердженню оригінальності документів, убезпеченню їх від фальшування. Тому поширеною була практика укладання правил створення документів, які визначали класи обов’язкової й необов’язкової документної інформації. По суті, йдеться про формування інституту реквізитів документів, що мав сприяти не тільки їх ідентифікації, але й установленню справжності. Так, на кам’яній плиті, відкритій археологами перед Галікарнасським храмом (VII–VI ст. до н. е.), описано правила нанесення записів із метою упорядкованої подачі інформації при виконанні життєпису царської особи. Початкові процеси уніфікації документів відбувалися через виразно пасивно-фіксаційне освоєння традиції з елементами порівняльно-оцінювального її тлумачення і стосувалися передусім інформаційної складової.

Підсумовуючи зауважмо, процес пізнання документа в найдавніші часи мав два аспекти. Поперше, відбувається накопичення фактів, явищ, процесів документування, документообігу, а по-друге, формуються концепції, в яких знаходить відображення загальний досвід сприйняття документів як засобу комунікації та джерела інформації. Для ранніх етапів складання знань про документи властива відносна самостійність цих сторін пізнавального процесу. Факти, народжені практикою, слугували лише удосконаленню її самої, а не для створення концепцій про документ як засобу спілкування, юридичного акту влади чи джерела інформації. Осмислення емпіричного знання і приведення його до певної системи наступають за часів середньовіччя. Саме тоді з’явилися перші галузі наукових знань про документ, що стало, безперечно, важливим кроком вперед на шляху до формування.

Загальний характер спостережень стосовно документа в епоху давньої близькосхідної цивілізації й античності відповідав матеріально-практичному способу життя суспільства і зразкам специфічних конкретних явищ духовної культури (мистецтво, право, релігія, міфологія, література, філологія, історія тощо). Зароджується розуміння ознак і властивостей документа та документальної комунікації. Від початку основними напрямами роботи з документами були процеси, викликані і пов’язані з документуванням, розповсюдженням і функціонуванням документів. Саме різноаспектна практика викликала диференціацію знань про них, а сфера побутування увиразнила їх сутність. Окремі набутки практики роботи з документами в різних сферах людської діяльності складаються в конкретні прикладні знання, емпіричний характер яких не дозволяв встановити логічні зв’язки між ними. Цілісні погляди на документ, базовані на реалізації прагнення органічно пов’язати наявні й нові, раціонально виважені знання з обґрунтуванням їх необхідності і важливості з’являться пізніше – в середні віки. Тоді ж формуються перші галузі знань про документ, що матимуть якісно інший рівень інтерпретації, пояснення, претендуючи на власне місце і значення в системі науки. Емпіричні знання про документ накопичувалися шляхом індуктивних узагальнень практичного досвіду і циркулювали в суспільстві за принципом спадкової чи набутої професійності (наприклад, писарі). Той історичний тип знань про документ, який склався у давні часи, відповідав донауковій стадії розвитку й науковим ще не був.

Використані джерела

  1. Бржостовская Н. В. Архивы и архивное дело в зарубежных странах (история и современная органи- зация): учеб. пособие / Н. В. Бржостовская. – М. , 1971.
  2. Дандамаев М. А. Вавилонские писцы / М. А. Дандамаев. – М.: Наука. Гл. ред. вост. лит. , 1983. – 245 с.
  3. Дьяконов И. М. Общественный и государственный строй Древнего Двуречья. Шумер / И. М. Дьяконов. – М.: Изд-во вост. лит. , 1959. – 300 с.
  4. Ильин В. В. Природа науки: гносеологический анализ / В. В. Ильин, А. Т. Калинкин. – М.: Высш. шк. , 1985. – 320 с.
  5. Ильин Г. Ф. Древневосточное общество и проблемы его социально-экономической структуры / Г. Ф. Ильин // Вестник древней истории. – 1983. – № 3. – С. 11–18.
  6. История древнего мира: учеб. для учит. ин-тов / под ред. В. Н. Дьякова, Н. М. Никольского. – М.: Гос. учебно-пед. изд-во М-ва просвещения РСФСР, 1952. – 782.
  7. Карпюк С. Г. Писцы афинской демократии / С. Г. Карпюк // Вестник древней истории. – 2009. – № 1. – С. 161–165.
  8. Колобова К. М. Находки цилиндров-печатей в Фивах и спор о Кадме / К. М. Колобова // Вестник древ- ней истории. – 1970. – № 2. – С. 111–121.
  9. Коростовцев М. А. Писцы Древнего Египта / М. А. Коростовцев / под общ. ред. А. С. Четверухина. – СПб.: Нева: Лет. сад, 2001. – 368 с.
  10. Крамер С. Н. История начинается в Шумере / С. Н. Крамер / пер. с англ. Ф. Л. Мендельсона. – 2-е изд. , измен. – М.: Наука. Гл. ред. вост. лит. , 1991. – 240 с.
  11. Крашенинникова Н. А. История права Востока: курс лекций / Н. А. Крашенникова. – М. , 1994. – 168 с.
  12. Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / С. Г. Кулешов. – К.: ДАКККіМ, 2000. – 167 с.
  13. Кьера Э. Они писали на глине / Э. Кьера / пер. с англ. и послесл. И. С. Клочкова. – М.: Наука. Гл. ред. вост. лит. , 1984. – 136 с.
  14. Машкін М. О. Історія стародавнього Риму / М. О. Машкін. – К.: Рад. школа, 1952. – 692 с.
  15. Митяев К. Г. О методологии классификации и экспертизы документов / К. Г. Митяев // Тр. Моск. гос. ист-арх. ин-та. – М. , 1967. – Т. 25: Вопросы методологии ист. науки. – С. 118–138.
  16. Рифтин А. П. Старо-вавилонские документы в собраниях СССР / А. П. Рифтин. – М. ; Л.: Изд-во АН СССР, 1937. – 176 с. , 92 с. табл.
  17. Смышляев А. Л. Об эволюции канцелярского персонала Римской империи в ІІІ в. н. э. / А. Л. Смышля- ев // Вестник древней истории. – 1979. – № 3. – С. 60–67.
  18. Тюменев А. И. Государственное хозяйство Древнего Шумера / А. И. Тюменев / АН СССР, Ин-т исто- рии. – М. ; Л.: Изд-во АН СССР, 1956. – 518 с.
  19. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубеж- ных стран): учебник / З. М. Черниловский. – 2-е изд. , перераб. и доп. – М.: Высш. шк. , 1983. – 390 с.
  20. Якобсон В. А. Возникновение писаного права в древней Месопотамии / В. А. Якобсон // Вестник древ- ней истории. – 1981. – № 4. – С. 3–11.
  21. Якобсон В. А. Проблемы периодизации древней истории / В. В. Якобсон // Вестник древней истории. – 2009. – № 3. – С. 154–167.
  22. Якобсон В. А. Регулирование международной торговли по законам Хаммурапи / В. А. Якобсон // Исто- рия Древнего Востока: материалы по историографии / под ред. В. И. Кузищина, А. А. Вигасина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1991. – С. 99–109.
  23. Ferguson W. S. The Athenian Secretaries / W. S. Ferguson. – N. Y. , 1898. – 80 p.
  24. Grace E."Word" and "Deed" in the Athenian Dikasteroin / E. Grace // Античное общество: труды конф. по изучению проблем античности / АН СССР. – М.: Наука, 1967. – С. 96–104.
  25. Papritz J. Archive in Altmesopotamien. Theorie und Tatsachen / J. Papritz // Archivalische Zeitschrift. – Muenchen, 1959. – Bd. 55. – S. 17–19.
  26. Mitteis L. Reichsrecht und Volksrecht in den oestlichen Provinzen des roemischen Kaiserreichs / L. Mitteis – Leipzig, 1891. – S. 4–34.
Форум Карта сайту Пошук по сайту